Дорогами війни…

Сьогодні, у День пам’яті, переддень Великої Перемоги, ми, педагоги Слов’янського педагогічного ліцею напишемо свою Книгу пам’яті, Книгу доріг, спалених війною…

У кожного з нас вони свої, пройдені за листами чи розповідями близьких, що вже ніколи не повернуться але назавжди будуть жити в нашій пам’яті, раз по раз відновлюючи події найкривавішої в історії людства війни.

Пройдіть їх із нами… Пам’ятаймо!

Твердохліб М.Ю.:

Мій незабутній дідусь Солодовник Леонід Пилипович пройшов усю війну від рядового до старшини. Війну зустрів у рідному Слов’янську. Під час окупації нашого міста разом з іншими юнаками намагався власними силами протистояти окупантам саботуючи окупаційній режим. Під час чергової облави на 16-ти річних месників дивом залишився живий. Незважаючи на вік, пішов на фронт. У 1943 році при польовому комісаріаті 195 стрілецького полку прийняв присягу. Захищав рідну землю з мінометом у руках, був командиром мінометників 195 стрілецького полку, з листопада 1943-1944 –командиром відділення автоматників 78 стрілецької дивізії; упродовж 1944-1945 рр. воював у складі 72 стрілецької дивізії у роті розвідників. 

1944-1945 пройшов воєнними шляхами Європи. Був декілька разів тяжко поранений. Нагороджений орденами та медалями, серед яких медаль «За відвагу», орден Червоної Зірки, орден Вітчизняної війни. 

Після війни ще декілька років відновлював повоєнне Закарпаття і охороняв кордони нашої України. Повернувся до рідного Слов’янська у 1946 році, закінчив курси бухгалтерів і пішов працювати. 

Дідусь залишився живим, але родина Солодовників зазнала втрат. Під час війни двох його сестер Тетяну та Катерину угнали до Німеччини на роботи. Повернулася з каторжних робіт тільки Тетяна… 

Я завжди пам’ятатиму їх, удячна своєму дідусю за ті неймовірні зусилля, за пролиту кров, за наше мирне життя. Не дивлячись на тяжкі випробування і неймовірні труднощі, які випали на його долю, мій дідусь залишився добрим, чесним, порядним, працьовитим, турботливим, ніжним – справжньою ЛЮДИНОЮ! Я люблю його, пишаюся і завжди буду пам’ятати його, трепетно зберігаючи його воєнні нагороди й орденські книжки. Низький уклін і щира подяка, Леоніде Пилиповичу…

 

Плесканьова Л.Г.:

Мій свекор, Плесканьов Іван Федорович, у 1943 році пішов на фронт сапером у хімічний батальон ком.автомашин, служив командиром саперного відділення, старшиною саперної роти.

Перемогу зустрів у Кенигсберзі, за що й отримав медаль “За взяття Кенигсберга”. Також мав інші ордени, медалі, серед яких – “За перемогу над Німеччиною”.

Продовжив надстрокову службу, розміновуючи рідну землю до 1951 року. Помер 22.08.1991 у колі люблячої родини: дружини, сина, невістки, трьох онучок. А зараз з великою повагою його історію слухають семеро правнуків.

Мій рідний дядько, Лежненко Михайло Макарович, розпочав війну на Кавказькому фронті.

У 1944 році, був командиром артилерійського розрахунку; під час форсування річки Південний Буг мій дядько підійшов до артилериста і вмовляв його стріляти прицільно, щоб не влучити у село, бо на іншому боці річки – його батьківська хата з рідними. Того дня він і помер у плавнях біля рідного села… Він похований у братській могилі біля рідного села.

 

 

 

 

Артеменко Іван Григорович, рідний брат моєї матері, служив особистим водієм командира полка Першого Українського фронту. 

Неодноразово рятував життя жителів Ленінграда, доставляючи  продукти Ладозьким озером по Дорозі життя і евакуювавши знесилених блокадників Ленінграда на велику землю. 

Закінчив свій бойовий шлях у Берліні, поставивши свій підпис на стінах Рейхстагу. Нагороджений орденами і медалями, серед яких – “Медаль за відвагу”…

 

Єгоров Василь Петрович, рідний дядько мого чоловіка, старший сержант, пішов на фронт добровольцем із Ленінграда у 1941 році. 

Служив лижником-розвідником у Заполяр’ї. Перемогу вітав у Празі, був тричі поранений. Серед багатьох нагород – 2 ордени Червоної зірки, Орден Вітчизняної війни…

Наша велика родина завжди пам’ятатиме своїх героїв, що врятували світ від фашистської чуми. Пам’ятайте й ви..

 

 

 

Бабенко О.А.:

Воєнні дороги моєї родини простяглися від рідного порогу до малого містечка Орельки в Дніпропетровській області, де загинув дід мого чоловіка Бабенко Іван Васильович 1943 року, звільняючи нашу рідну Україну…

…до території Германії, куди був угнаний на примусові роботи мій дідусь Іван Федорович Грунський ще хлопчаком і повернувся вже після перемоги..

А прадід Грунський Федір Аполлонович, рядовий піхоти, повернувся живим у 1944 році після звільнення України, був нагороджений медалями, про що написано в Книзі пам’яті України (Донецька область).

Сьогодні подумки проходжу з ними ці огненні дороги і вклоняюся низько за подароване мені й мільйонам людей життя…

 

 

Самохвалова Л.В.:

Мій дідусь (батько моєї матері) Савенко Микола Іванович у віці 17 років захищав рідні землі в Криму, у місті Севастополі, беручи участь у Кримській оборонній операції 1941-1942 рр, під час якої точилися найзапекліші бої як на землі, так і на морі. Вижив, вистояв… Додому повернувся у 1945 році! Низький уклін!!!

 

 

 

 

 

Шаповалова О.О.:

Шаповалов Федір Володимирович, дід мого чоловіка, народився 10.05.1921 р. в с. Піски-Радківські, Боровського р-ну, Харківської обл. в багатодітній сім’ї (14 дітей!). Був фаховим військовим: військову освіту отримав у 1-му Ленінградському артучилищі в 1942р. за спеціальністю “командир взвода дивізіон. артилерії”. З ‎1943-1945 рр. воював на Північно-Західному фронті, на Степному фронті, на 3-му Українському. Був начальником розвідки дивізії, разом із розвідниками перебував на найнебезпечніших ділянках фронту. Повернувся з війни в 1945… Вклоняюся йому щиро!

Омельченко О.М.:

Мої дідусь і бабуся пройшли дорогами війни всю Україну і Європу… Матвєєва Антоніна Андріївна в 1941 році закінчила курси радистів і з вересня 1942 по квітень 1944 служила в 42 батальйоні 66 армії 2 Української армії. Нагороджена медаллю “За боевые заслуги” ,” За оборону Сталинграда”.

Ладика Олексій Олексійович народився у 1930 році в селі Турки Львівської області. У січні 1942 року був вивезений в Німеччину. Жив і працював там до травня 1945 року. Після повернення був переселений у Донецьку область.

 

 

 

 

Горбань Н.І.:

…Мій дідусь, Пухкало Степан Федорович був кадровим військовим. Випускник Харківського артилерійського училища, пройшов шляхами Великої Вітчизняної війни з 1942 по 1945 рр. Старшина гаубично-артилерійського полку 2-го Ураїнського фронту, визволяв і Україну, і Європу Нагороджений двома медалями: “За отвагу ” та “За победу над Германией  ‎1941-1945 год”. Демобілізований у жовтні 1945 року після тяжкого поранення. Занесений до Книги пам’яті Донецької області (том 24).

 

 

 

Рожненко О.В.:

…Моя бабуся Скотняна Марія Михайлівна працювала під час війни лікарем у шпиталі. Поранених солдат було дуже багато, постійні операції, тому вона у шпиталі й жила, додому дуже рідко поверталась.

Під час окупації німцями м. Барвінкового поранених німецьких солдат привозили у місцевий шпиталь, і бабуся проводила операції під дулом фашистських автоматів.

Іноді поранені німці віддавали дітям свої харчі, але голодні діти не брали їх. Ось така дуже сумна історія…

Мій дідусь Чіхірев Василь Андрійович – теж учасник Великої Вітчизняної війни з 1942-1945рр. Пройшов її кривавими шляхами України, Росії і Європи. Нагороджений двома медалями “За победу над Германией  ‎1941-1945 год”, “За защиту Советского Заполярья”.

Шахмаєва О.П.:

… Спогади ведуть мене дорогами війни моїх дідів, які воювали на фронтах Великої Вітчизняної… але сьогодні розповім про подвиг моєї матусі – Шахмаєвої Надії Лаврентіївни. Її, тринадцятирічну, доля під час війни закинула у с. Прохорівна, де відбувалися значущі воєнні події Курської дуги, усім відома танкова битва.. Жителі села брали велику участь у підготовці до бою. Моя мама працювала поруч із дорослими, рила окопи, готувала укріплення. Після завершення визначної у ході війни танкової битви документи про нагородження юної Шахмаєвої Надії Лаврентіївни було передано до Москви. Згодом дівчинка отримала медаль «За самоотверженный труд во время Великой Отечественной войны»..

Кравець О.О.:

Мій прадід Куденко Григорій Федорович, мріяв бути кадровим військовим, молодим двадцятирічним хлопцем вступив до Харківського кавалеристського прикордонного училища. Та мрії перекреслила війна. 

У серпні 1941 юнак прийняв свій перший бій біля Поворіно, а згодом став машиністом, доставляв боєприпаси, зброю, танки Сталінградському й І Білоруському фронтам. Був тяжко поранений, але врятував потяг із пораненими під час бою з фашистами… 

Незважаючи на поранення, інвалідність, до останніх днів життя активно розбудовував Батьківщину, піднімав повоєнну промисловість. Нагороджений багатьма орденами й медалями.

Образ діда – приклад стійкості, відданості, наполегливості для мене й моєї родини.. Пам’ятаймо!

Іванова Т.А та Іванова І.В.:

Гордість нашої родини, наш дідусь Губар Микола Кондратійович, 1918 р.н., гвардії старшина, механік з електро- і спец обладнання 67 Гвардійського Винищувального Авіаційного Барановічського Краснознаменного полка.
Розпочав свій військовий шлях у 1939 році, у Вітчизняній війні брав участь з 22 червня 1941 року. Воював у фронтах: Західний, Калінінський, Юго-Західний, Північно-Західний, Сталінградський, Центральний і 1-й Білоруський.
Щоденно обслуговував 30-40 бойових вильотів, льотчики бойових машин жодного разу не мали скарг на сумлінну роботу гвардії старшини Губаря. З 22 червня 1941 року по червень 1943 року обслужив 815 бойових вильотів. З 1 вересня 1943 по 3 травня 1945 року обслужив 1020 бойових вильотів. За відмінну і сумлінну роботу з обслуговування бойових вильотів отримав 9 подяк від командування. Нагороджений 2 орденами «Красная Звезда» у 1943 і 1945 роках, орденом «Отечественная война 2 степени», багатьма медалями, серед яких «За оборону Сталинграда» (1943), «За оборону Москви» (1944).
Додому повернувся у 1945 році і прожив щасливе та довге життя, сповнене пошани та вдячності від нащадків за його самовідданий подвиг та працю у воєнні роки. Низький уклін та щира подяка!!!

 

 

Залишити відповідь

Назва *
E-mail *
Сайт