Бездоглядність дітей є однією з найгостріших проблем сьогодення, яка стосується не тільки соціально незахищених верств чи так званих неблагополучних сімей. Неблагополучною можна назвати ту родину, в якій мають місце алкоголізм, наркоманія та інші аморальні прояви життя. Але не завжди благополучною є та сім’я, в якій батько і мати працюють з ранку до вечора, незнаючи чим займається дитина у вільний час.

І у зразковій, на перший погляд, родині знайдеться кілька негативних моментів, що здатні зруйнувати стосунки подружжя чи батьків і дітей, завдати одному з них певну психологічну травму . Статистика свідчить, що останніми роками на вулицю все частіше потрапляють діти із заможних, як ми звикли вважати, благополучних родин. Діти тікають з дому добровільно. Чим вабить їх вуличне середовище – невідомо. Одні кажуть, що йдуть з дому, щоб “подорослішати”, загартуватись, знайти роботу і не залежати від батьків. Інші не знаходять вдома тієї підтримки і розуміння, на які, з їхнього погляду, можна натрапити лише серед таких втікачів, як вони. А дехто скаржиться на суперечки з батьками, які постійно вчать, як жити. Висновок один: благополуччя – поняття відносне, яке часто залежить від психоемоційного мікроклімату в родині, близькості й щирості стосунків, ступеня довіри між рідними людьми.

Варто зауважити, що “безпритульність” і “бездоглядність” дітей безпосередньо не завжди залежать від соціальних умов. Європейські розвинені країни теж мають аналогічні проблеми. Безприту́льні ді́ти — ганебне суспільне явище, котре супроводжується розпадом сімей, хоч у роки війни, хоч у мирні періоди економічного та морального занепаду. Безпритульність значно збільшується в періоди війни, голоду, революцій, агресивно проведених реформ, економічної кризи, стихійних або соціальних лих. Діти, що належать до найменш захищених верств населення, потерпають від жорстокого ставлення дорослих, бувають покинуті батьками чи родичами, самі залишили сім’ю або дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання, не мають економічної та психологічної підтримки.

Щодо термінології, законодавство досить обмежено трактує поняття “безпритульність (безпритульна дитина)”. Згідно з Законом України “Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей” від 2 червня 2005 р.: “Безпритульні діти – діти, які були вимушені залишити або самі залишили сім’ю чи дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання” . Остання позиція “…і не мають певного місця проживання” – потребує додаткового тлумачення.

“Безпритульна” дитина може довгий час проживати як у соціально прийнятних умовах (на квартирі у друзів, знайомих, родичів тощо), так і в соціально неприйнятних умовах : підвали, горища, теплотраси, комп’ютерні клуби тощо. Такі місця загалом відомі й “певні”. Вони (місця) лише характеризуються динамічністю й організаційними труднощами фіксування, проте є тимчасовим місцем, де перебувають неповнолітні .

Згідно з цим Законом, “бездоглядні” діти – діти, не забезпечені сприятливими умовами для фізичного, духовного та інтелектуального розвитку (матеріальне благополуччя сім’ї, належне виховання, догляд і дбайливе ставлення до дитини, здорова моральна атмосфера тощо). Відповідно дитяча бездоглядність – це послаблення чи брак нагляду за поведінкою, розвитком, самопочуттям дитини з боку батьків чи осіб, які їх замінюють.                                        

Зрозуміти специфіку сучасного феномена дитячої бездоглядності і безпритульності в Україні дозволить аналіз соціального портрета дітей, які більшість свого часу проводять на вулиці чи живуть там:  віковий склад, особливості сімейного оточення, звичок та способу життя, міжособистісних стосунків тощо.

Бездоглядні та безпритульні діти в Україні — це переважно особи до 14 років. «Самостійно» діти йдуть з дому, починаючи з 6—7 років. Серед бездоглядних, а особливо серед безпритульних дітей частка хлопців вища, ніж частка дівчат.

До вирішення проблеми дитячої бездоглядності та безпритульності слід підходити комплексно. Важливою і першочерговою ланкою у такій роботі має бути сім’я. Дисфункціональні сім’ї є потенційним джерелом дитячої бездоглядності та безпритульності. Сім’ї асоціальні, конфліктні, неповні з високим соціально- економічним рівнем розвитку, та сім’ї, члени яких мають різні розумові, психічні порушення можуть негативно впливати на процес соціалізації дитини. Вони часто стають неприйнятним середовищем для дитини, внаслідок чого вона йде на вулицю.

Дитяча бездоглядність та безпритульність

На даний час незахищеною категорією у будь-якій країні є діти, які проживають в сім’ях, що потребують допомоги від суспільства у вирішенні своїх проблем. Більшість таких сімей, як правило, перебувають у складному матеріальному, психологічному, емоційному становищі. Не бажаючи примиритися з реальністю, діти йдуть з рідних домівок. У значної частини з них фактично немає рідних сімей, оскільки батьки зловживають алкоголем, або перебувають у місцях позбавлення волі та ін. Діти змушенні проживати у чужих людей, у сім’ях родичів, в оточені інших дітей, на вокзалі, залишених будівлях тощо.Тому в силу як соціальних так і економічних факторів з’явилася нова категорія дітей, яких звично називають «діти вулиці» про яких ще говорять як про безпритульних та бездоглядних дітей.

Безпритульні діти— діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім’ю або дитячі заклади, де вони виховувалися, і не мають певного місця проживання.

Бездоглядні діти— діти, які мають визначене місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці більшу частину дня, а іноді й ночі, в результаті неспроможності батьків або опікунів (родичів, бабусь, дідусів) матеріально забезпечувати їх; наявності психічних захворювань у батьків, байдужого ставлення останніх до виховання дітей.

ПСИХОЛОГІЯ БЕЗПРИТУЛЬНИХ ДІТЕЙ ТА ПІДЛІТКІВ

Довге перебування в стані безпритульності сприяє формуванню особливої психології у дітей чи підлітків вже через два місяці. Вони збиваються в групи, де панують інстинкти виживання, егоїзму і самозбереження, взаємопідтримки власної групи, вороже ставлення до груп конкурентів, недовіра до дорослих і владних закладів. Малим дітям легше отримати милостиню, їм частіше подають дорослі. Виникає небажання дорослішати і виробляти нові психологічні навички нового вікового періоду, брати на себе відповідальність. Входження в існуюче суспільство (соціалізація) безпритульних дітей та підлітків або запізнюється, або відсутнє. Стає неможливим розвиток інших здібностей, якщо вони не працюють на самозахист та виживання на вулиці. Перехід в стан дорослих сприймається як катастрофа незахищеності і власної непотрібності нікому, сприяє депресіям чи гірше.

РИЗИКИ

Перебування в непристосованих для життя умовах (дахи, покинуті домівки та руїни, тунелі, теплотраси) сприяють як втратам гігієнічних навичок, так і хворобам — шкіряним, паразитарним, інфекційним (черевний тиф, паратифи, шигельоз, туберкульоз, венеричним (гонорея, сифіліс), таким, як трихомоноз, ВІЛ-інфекція, вірусний гепатит В тощо.

Контингент безпритульних дітей та підлітків випадає з-під медичних оглядів, необхідних обстежень і щеплення від інфекційних хвороб.

Позбавлені шкільного навчання, вони відстають в розумово-освітньому розвитку. В роки кризи чи агрестивно проведених реформ безпритульні підлітки не можуть розраховувати на фінансово успішну кар’єру через брак освіти чи її повну відсутність.

За останні 10 — 15 років кількість дітей, які більшу частину часу, в тому числі й нічного, перебувають на вулиці, набула значного масштабу. Саме тому постала необхідність надання соціальної допомоги цим дітям, що дозволить їм повернутися (при можливості та доцільності) до рідної сім’ї, знайти інше постійне місце проживання (опіку, прийомну сім’ю чи дитячий заклад), розпочати повноцінне самостійне життя.

Просимо Вас, у разі виявлення Вами безпритульних дітей, зателефонувати за наступними номерами:

– УМВС – 102;

– Служба у справах дітей, сім’ї та молоді Cлов янської райдержадміністрації- 2-08-59.

– «Центр соціально-психологічної реабілітації дітей в м. Слов’янську Донецької області» Телефон центру: (0626)66-41-04, 66-44-50 , Донецька обл., м. Слов’янськ,вул. Короленка, 3

Чужих дітей не буває! Подаруйте шанс дитині для щасливого майбутнього! Зателефонуйте!

Негативним аспектом зростання дитячої бездоглядності та безпритульності є погіршення матеріального благополуччя дорослої частини населення, збільшення кількості безробітних, зневажливе ставлення батьків до виховання дітей, загострення соціальних суперечок між дітьми та батьками тощо.

Причини дитячої безпритульності:

• війни, революції, стихійні лиха, епідемії, що спричиняють сирітство дітей;
• безробіття батьків,що спричинило відтік робочої сили за кордон з подальшим руйнуванням сімейних та родинних стосунків;
• неспроможність багатьох сімей виховувати дітей через бідність і безвідповідальність батьків;
• конфліктні умови в родині або в дитячих виховних закладах;
• аморальна поведінка батьків;
• жорстоке поводження з дітьми (фізичне та моральне знущання);
• махінації з нерухомістю, внаслідок яких дитина лишається без житла;
• негативний вплив криміналу завдяки засобам масової інформації.

 Заходи подолання дитячої безпритульності:

• виявлення неблагополучних сімей та захист прав дітей, які виховуються в них;
• виявлення дітей, які залишилися без опіки батьків унаслідок смерті родичів, виїзду батьків за кордон тощо;
• створення умов для соціальної та психологічної реабілітації неблагополучних родин з метою подолання кризової ситуації;
• здійснення контролю за відвідуванням дітьми з неблагополучних родин навчальних закладів, загальноосвітніх шкіл;
• створення умов для професійного спрямування дітей та підготовка їх до самостійного життя.

Суспільство повинне створити такі умови життя, щоб маленькі громадяни почували б себе захищеними та в безпеці.

Асертивність – то коли ви розумієте, що не можете бути пасивними, але ставати агресивними не маєте потреби. І не треба! Бо щасливі люди – це люди, які опанували навики асертивності, а не ті, які йдуть вперед по головах.

   Цей посібник народився з багаторічних курсів про особистісне зростання і психотерапевтичної практики Мікеле Джаннантоніо. Тому тут тільки все, що найнеобхідніше – чітка і зрозуміла теорія, після кожного розділу – тести і практичні завдання, які можна проходити в цій книжці. Щоб тренувати асертивний підхід до життя, вам потрібна ця книжка, олівець і трохи бажання.

   Ви дізнаєтеся, як говорити без агресії і пасивності, навчитися самоповаги і ввічливого відстоювання власних інтересів. Це своєрідний посібник самодопомоги з конкретними порадами, які допоможуть по-новому оцінити свою ситуацію і вийти з неї переможцем, здобувши нові цінні навики.

   Після прочитання ця книга переходить до розряду “книг для нічного столика”, тобто таких, які варто тримати під руками, щоб за потреби перегорнути кілька сторінок чи освіжити у пам’яті ідеї, які надихають.

 

Не всі батьки люблять своїх дітей, принаймні – не завжди, не у всіх ситуаціях батьки люблять своїх дітей. Це факт. Але якщо говорити з точки зору “повинен”, «любити своїх дітей» – це батьківський обов’язок. Хочеш, не хочеш – але це твої діти, ти їх породив (народила), тепер їх потрібно годувати, піклуватися про їх здоров’я і освіту, виховувати їх і готувати до майбутнього дорослого життя.  Нормальні батьки своїх дітей любити зобов’язані. Але якщо діти вже виросли, якщо вони вже стали повнолітніми, то з формальної точки зору батьки свій обов’язок, свою обов’язкову програму – виконали. Зрозуміло, якщо батьки 18 років любили своїх дітей, вони не припинять це робити, але боргу любити своїх дітей на них вже немає. А це означає, що у батьків з’являється чудовий привід почати вчити Любові своїх дітей. Увага, стежте за логікою…  

                   Напевно, дуже неправильно, якщо між батьками і дітьми не буде теплих, щирих, близьких відносин. Між дітьми та батьками обов’язково повинні бути близькі і теплі відносини: але хто їх повинен створювати? Поки діти були дітьми, це відносини створювали батьки – хоча б тому, щоб це був їх батьківський обов’язок. Після повноліття дітей на батьках цього обов’язку немає, значить, нехай тепер за теплі і близькі стосунки між дітьми і батьками відповідають діти! Шановні дорослі діти, ви готові? Берете на себе цю роботу? У досвіді однієї сім’ї діти здивувалися такій постановці питання, але виклик, принаймні на словах, прийняли. Поцікавилися, навіщо батьки це вирішили робити. Батьки у відповідь запитали, важливо, щоб вони вміли любити: не просто відповідати на любов, а бути ініціаторами теплих і близьких стосунків, творцями любові? Відповідь: “Так, важливо!” – Але ми ж це і так вміємо?! – А хто вас цьому навчив? На наш погляд, ми вчили вас цього мало. Ми 18 років привчали вас користуватися любов’ю батьків, ну коли відповідати на цю любов, – і все. Ви чудові діти, ми вами пишаємося, але вміння Любити, якщо мати на увазі не ту любов, про яку йде переписка Вконтакті, а Любов з великої літери, – цього вміння Любити у вас ще немає. Втім, будемо дуже раді помилитися і порадіти за себе і за вас, коли ви нам свою Любов продемонструєте. Для чистоти експерименту ми, батьки, тепер виходимо з режиму любові до вас і будемо ставитися до вас добре, але споживацьки, як більшість дітей ставляться до батьків. Тобто нам тепер не до вас, ви у нас на якому-небудь п’ятому місці після інших наших інтересів, ми тепер можемо на вас ображатися, ставитися до вас за настроєм: коли-то на ваше добре ставлення до нас відповісти тим же, а коли-то приймати це як належне і не відповідати нічим, а то ще й невдоволенням…Щоб ви були в курсі ваших успіхів, ми тепер заводимо листок “Я люблю свою родину” і в ньому будемо записувати: !1) щоденну оцінку вашої любові до нас, батьків і !2) ті завдання і вправи, які ми б вам рекомендували вчитися робити. Для початку даємо вам такі вправи:

• Щоранку батьків зустрічаємо, як улюблених: радісним обличчям, теплими словами (бажано щоразу різними), обійняти, поцілувати.
• Протягом дня, до вечора, пару раз поцікавитися, чим допомогти, знайти приводи не менше трьох разів нас подякувати і жодного разу не дорікнути. Це – для початку. Потім будемо навантажувати іншими завданнями. Граємо? Зрозуміло, що не все буде легко, навчальних вправ вигадуватиме чимало, але головне – навчитися. Бажаємо Вам відмінних результатів!